Ми вже ніколи не дізнаємось напевне, чи випадковим було це зухвале вбивство. Адже у буремному 1917 році Василь Щавинський склав тестамент, де заповів долучити своє художнє зібрання живопису та гравюри Старих майстрів до київської колекції Богдана та Варвари Ханенків. Подальший перебіг подій сам колекціонер виклав у звернені до Всеукраїнської Академії наук за рік до трагічної смерті: «Не маючи жодного способу переховувати мої малюнки або перевезти їх до Київського музею, я передав 122 з них по опису до Ермітажу на тимчасовий схов. Московським декретом від 8 березня 1923 р. було оповіщено, що всі художні речі, що переховуються у державних музеях, визнаються як державна власність й власникам не повертаються. Не маючи на думці перечити цій постанові, я, проте, гадаю, що я все ж таки маю рацію піклуватися, аби моя колекція, яка не дуже корисна Ермітажеві, але маюча велике значення для українського музею, була передана згідно зі своїм призначення. Судилося мені значну частину мого віку перебувати за українськими кордонами, але ж я ніколи не покидав думки стати колись хоч у малій пригоді країні, яку я й мій рід завше вважали рідною». Після загибелі колекціонера в 1925 р. у дарунок від його удови К.А. Бурикиної-Щавинської Музей Ханенків одержав частину колекції, яка не потрапила на збереження до Ермітажу і лишалася у помешканні подружжя в Петербурзі. Згодом, завдяки наполегливому листуванню з дирекцією Ермітажу та особистим зусиллям провідного науковця музею Сергія Гілярова